Схема 5.1. Функції політичних партій

123456

Функції політичної партії
Функція соціального представництва Функція розробки й здійс­нення політичного курсу
Функція рекрутування політичної еліти Функція соціальної інтеграції та соціалізації
Функція боротьби за політичну владу

Типологізувати сучасні політичні партії можна за різними підставами (див. табл. 5.1). Однією з найпоширеніших є кла­сифікація партій, заснована на розходженнях в організаційній структурі. За цією ознакою М. Дюверже виділив кадрові та масовіпартії. Дюверже відзначає, що розходження між кад­ровими та масовими партіями зумовлене соціальною і полі­тичною інфраструктурою і, загалом, пов'язане із заміною обмеженого виборчого права загальним (адже за умов існу­вання великої кількості виборчих цензів (лат. — роблю перепис), які обмежують реалізацію виборчого права, партії мали чітко виражену кадрову форму).

Діяльність кадрових партій, які характеризуються відсут­ністю фіксованого членства, членських внесків, спрямована, в першу чергу, на організацію та проведення виборчої кам­панії. Мета такої партії — залучити за допомогою відомих і впливових осіб максимальну кількість виборців і, таким чи­ном, забезпечити перемогу на виборах. Кадровими партіями є, наприклад, республіканська і демократична партії в США, а також більшість європейських консервативних партій.

«Кадрові партії базуються на невеликих комітетах, незалежних один від одного й, зазвичай, децентралізованих; вони не праг­нуть ані до множення своїх членів, ані до залу­чення широких народних мас — скоріше вони намагаються об'єднувати особистостей, їхня діяльність цілком спрямована на вибори та парламентські комбінації й, у цьому смислі, зберігає характер сезонний; їхня адміністра­тивна інфраструктура перебуває у зародково­му стані; керівництво тут немов розпорошене серед депутатів і має особистісний характер».

Дюверже М. «Політичні партії»

Масові партії, навпаки, мають складну внутрішню струк­туру — широку систему партійних організацій, фіксоване членство, а задля мобілізації широких мас спираються, як правило, на певну ідеологію. Масовими партіями, напри­клад, є європейські партії соціалістичної орієнтації.

«Масові партії засновані на залученні максимально можливої кіль­кості людей, народних мас. Тут ми виявимо чітку систему вступу, доповнену досить суворим механізмом індивідуальних внесків, які, в основному, і забезпечують фінансування партії (тоді як для кадрових партій джерелом існування найчастіше виступають пожертвування та субсидії приватних кредиторів — комерсантів, підприємців, банків та інших фінансових структур). Масовість членства і стягнення внесків вимагають створення значного адміністративного апарата. Важливу роль усередині самої партії відіграє доктрина, бо особисте суперництво приймає форму боротьби різних ідеологічних плинів».



Дюверже М. «Політичні партії»

Дюверже виділив також два особливі різновиди масових партій, що виникли в XX ст.: партії комуністичної та фа­шистської орієнтації, для яких, в цілому, властиві більш роз­винена централізація в порівнянні з соціалістичними парті­ями, ієрархічна система вертикальних зв'язків, що виключає можливість виділення фракцій і забезпечує беззаперечну дисципліну в лавах партії, а також опора на тверді тоталі­тарні доктрини. Разом з тим, Дюверже вказує й на принци­пові розходження в організації цих партій. Насамперед, ці відмінності стосуються структури партії: якщо комуністичні партії опираються на систему виробничих осередків, то фа­шистські — на особливого роду недержавні воєнізовані за­гони — «у націонал-соціалістів ми бачимо партії всередині самої партії — спочатку СА, потім СС». Відрізняється й со­ціальний склад партій: комуністична позиціонує себе як по­літичне вираження робітничого класу, пролетаріату, фа­шистська — як знаряддя захисту середнього класу й дрібної буржуазії. Нарешті, розходження стосуються змісту док­трин: комунізм вірить у маси, сповідає егалітаризм і віру в прогрес, фашизм вірить в еліти, наполягаючи на традицій­них цінностях — спільність раси, крові, землі.

Безумовно, даний розподіл політичних партій не є вичерп­ним або єдино можливим, він, звичайно, не охоплює все різно­маніття партій, що існують у сучасному світі. Власне, вже сам Дюверже відзначав, що багато партій не укладаються в запро­поновану ним схему — це, насамперед, християнсько-демокра­тичні партії, які займають проміжне положення між кадровими та масовими; лейбористські партії, створені за принципом не­прямої структури; аграрні партії; партії архаїчного і перед­історичного типу, що зустрічаються в країнах Сходу й Африки; клієнтели, що складаються навколо впливових особистостей; партійні клани; камарильї, зібрані диктаторами, та ін.

Досить розповсюдженою в сучасній політичній науці є класифікація партій за характером ідеологічних доктрин. Виділяють ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, комуністичні, соціалістичні, націоналістичні, фашистськіта інші партії.

Можливим є й розподіл політичних партій на підставі їх ставлення до характеру політичних перетворень. Виді­ляють консервативніпартії (що виступають за збереження існуючих інститутів політичної системи, усталених поряд­ків і традицій), ліберальніпартії (реформістські, які висту­пають за еволюційні зміни політичної системи суспіль­ства), революційніпартії (радикальні, екстремістські, що виступають за кардинальну зміну існуючих порядків) та реакційніпартії (що орієнтуються на повне або часткове повернення до колишнього політичного ладу).

За місцем у політичній системі можна говорити про правлячіпартії (що перемогли на виборах, сформували парламентську більшість) і опозиційніпартії (позбавлені можливості безпосередньо брати участь у здійсненні рі­шень, пов'язаних із використанням політичної влади).

За своїм правовим статусом виділяють партії легальні(які діють у межах чинного законодавства) та нелегальні(заборонені законом партії, що припускають можливість використання в політичній боротьбі незаконних, насиль­ницьких методів — тероризму, диверсій та ін.).

За способами і методами функціонування, а також за характером внутріпартійних відносин виділяють центра­лізовані партії (для яких характерна тверда внутріпартійна дисципліна, відсутність фракцій, вождистський характер влади) та децентралізованіпартії (із внутріпартійною фракційністю і свободою голосування).

За місцем у політичному просторі партії прийнято по­діляти на ліві, правіта центристські.Однак поняття «ліва партія» або «права партія» не мають абсолютного харак­теру, вони лише вказують на певне місце в спектрі партій, що склався в конкретній політичній ситуації. Італійський політик і політичний філософ Н. Боббіо в роботі «Праві та ліві» пропонує розташовувати партії на осях двох основ­них пар ідей: свобода-рівність та свобода-влада, що діють за принципом виключення: не можна бути відразу й пра­вими, й лівими. Використовуючи дані діади, політичну сцену будь-якої країни можна розділити на чотири части­ни. У крайньому лівому сегменті розмістяться доктрини, рухи та партії авторитарні й егалітарні одночасно (партії комуністичної та соціалістичної орієнтації); до лівого цент­ра можна віднести партії егалітарні та ліберальні (соціал-демократичні, ліберальні партії); правий центр представ­ляють ліберальні та одночасно неегалітарні партії й рухи (націонал-демократичні, консервативні партії); до крайньо­го правого сегменту відносять антиліберальні та антиегалітарні рухи та партії (націоналістичні, фашистські партії).

Табл. 5.1. Типологія політичних партій

Підстава для класифікації Види політичних партій
Організаційна структура кадрові масові
Характер ідео­логічних док­трин комуністичні та соціалістичні консервативні
соціал-демократичні націоналістичні
ліберальні фашистські
Місце в полі­тичній системі правлячі опозиційні
Ставлення до характеру пере­творень консервативні революційні
ліберальні реакційні
Характер вну­тріпартійних відносин централізовані децентралізовані
Місце в політич­ному спектрі крайні ліві правий центр
лівий центр крайні праві
Правовий ста­тус партії легальні нелегальні


ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

Сукупність політичних партій у політичній системі і си­стему зв'язків, що складається між ними в процесі бороть­би за політичну владу та її реалізацію, називають партій­ною системою. Виходячи з кількості партій, виділяють однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. При цьому мається на увазі не кількість існуючих у даній політичній системі політичних партій, а кількість партій, що реально беруть участь у політичному житті країни. Так, наприклад, у деяких східноєвропейських соціалістичних країнах XX ст. (ПНР, НДР та ін.) формально існувало кілька партій, при цьому реальну політичну силу представ­ляли тільки комуністичні партії цих країн; у США або Ве­ликобританії — країнах, партійні системи яких традиційно відносять до двопартійної моделі, — також діє безліч ін­ших партій, а партійну систему Японії другої половини XX ст. навряд чи можна було назвати багатопартійною аж до початку 90-х рр., адже, незважаючи на велику кількість партій, більшість місць у парламенті регулярно одержува­ла тільки одна партія. Відомий французький учений Ж. Блондель називає однопартійною таку систему, за якою одна партія одержує на виборах більше 65 % голосів вибор­ців, двопартійною — у якій дві найбільш впливові партії одержують загалом більше 75 % голосів виборців (але не більше, ніж 65% кожна), багатопартійною — систему, за якої дві найбільші партії в сумі набирають менше, ніж 75 % голосів виборців.

Однопартійна система характеризується відсутністю реальної конкурентної боротьби за владу, її монополізаці­єю однією партією.У чистому вигляді така система існує в країнах з тоталітарним політичним режимом, де правля­ча партія (Комуністична партія в СРСР, Націонал-соціалістська робітнича партія в Німеччині, Трудова партія в КНДР та ін.) встановлює повний контроль над держа­вою й суспільством, усуває опозицію, забороняє існування інших партій. Тоталітаризм, таким чином, за визначенням передбачає однопартійну систему, і навіть якщо в країні зареєстровані інші партійні об'єднання, вони існують лише формально, не беручи участь у політичній боротьбі — ре­альна влада належить тільки одній партії (країни «соціа­лістичного табору» Східної Європи в середині XX ст., КНР). Так, за влучним зауваженням радянського держав­ного й суспільного діяча М. Томського, зробленим ним на XI з'їзді ВКП (б) у 1922 р. «...у СРСР багато партій. Але, на відміну від закордону, у нас одна партія при владі, а ін­ші — у в'язниці».

Однак стверджувати, що однопартійна система є без­умовною ознакою тоталітарного політичного режиму, в жод­ному разі не можна.

«Ставити знак рівняння між тоталітарною партією і єдиною пар-тією означало б перекрутити факти: є партії єдині, але не тоталітарні; так само ж у рамках плюралістичних режимів можна зустріти партії

тоталітарні».

Дюверже М. «Політичні партії»

Так, наприклад, з 1946 р. в Японії, незважаючи на існу­вання кількох партій (Соціалістичної, Комуністичної, Сою­зу соціал-демократів, Комейто та ін.) протягом майже 50 років більшість місць у парламенті належала Лібераль­но-демократичній партії. Подібна ситуація склалася в Індії в 50-ті — 80-ті рр. XX ст., де, незважаючи на конкуренцію з Індійською незалежною партією, переважну більшість го­лосів на виборах одержував Індійський Національний Конг­рес, а її лідери (династія Ганді — Дж Неру, І. Ганді, Р. Ганді) займали пост прем'єр-міністра країни.

Однопартійні системі характеризуються безумовною стабільністю, безконфліктністю, передбачуваністю політичного курсу, але, у той же час, за умов відсутності конкуренції, вони згодом стають схильними до бюрократизації, консерватизму, виникає ризик пере­творення партії на закриту соціальну групу, не здатну до ефективного управ­ління суспільством.

Двопартійна система припускає таку модель політичної конкуренції, за якою з усього партійного спектра тієї чи іншої політичної системи лише дві партії втру­чаються в реальну боротьбу за голоси виборців, змінюючи одна одну при владі. Класичними двопартійними система­ми вважаються партійна система США (республіканці та демократи) і Великобританії (лейбористи та консервато­ри). Партія, що перемогла на виборах, самостійно визна­чає політичних курс країни, тоді як опозиції — партії, що на виборах програла, — залишається функція здійснення контролю за діяльністю партії правлячої.

Досить розповсюдженим різновидом двопартійної си­стеми є так звана система «2+1», у якій жодна з двох най­більших партій не може самостійно розраховувати на пе­ремогу на виборах. У цьому випадку значно зростає роль «дрібних» партій, які можуть забезпечити перевагу в голо­сах при формуванні уряду парламентським шляхом. Така ситуація характерна для Німеччини, де два найбільших партійних об'єднання (блок ХДС/ХСС і СДПГ) дома­гаються перемоги, об'єднуючись із «третіми партіями» - Вільними демократами або Партією Зелених. В останні роки риси такої системи все більше виявляються в класич­ній біпартійній системі Великобританії, де в політичному житті поступово зростає роль Ліберально-демократичної партії.

Багатопартійній системі, яка одержала найбільше по­ширення в країнах Західної Європи (Італія, Бельгія, Ні­дерланди, Швеція, Данія та ін.), властиві такі характерні риси: конкурентна боротьба партій, конфліктність, орієн­тація більшості існуючих у політичній системі партій на особисту участь у розподілі влади за допомогою створення парламентських коаліцій(лат. — союз).

Відзначаючи унікальність багатопартійності в кожній конкретній політичній системі, М. Дюверже зазначав, що «типологію багатопартійності дати вкрай нелегко: від трьох партій — і до нескінченності, враховуючи незліченну безліч різновидів...»...

Італійський політолог Дж. Сарторі, у своїй праці «Пар­тії та партійні системи» запропонувавши оригінальну семиступеневу класифікацію партій­них систем, серед основних різнови­дів багатопартійності виділяв систе­му обмеженого плюралізму (Бельгія, Нідерланди), систему крайнього плю­ралізму (Італія) і атомізовану си­стему (Малайзія). Вигляд останньої (яка характеризується співіснуван­ням у політичній системі більше, ніж 20 партій) мають і більшість сучасних посттоталітарних партійних систем країн Східної Європи (у тому числі Україна, Росія, Біло­русь та ін.), у яких, після тривалого часу тоталітарної однопартійності, йде активний процес партійного будів­ництва. Так, початок становлення партійної системи в Україні пов'язаний із періодом з 1991 р. по 1993 р., про­тягом якого була створена 21 партія (серед перших - Партія Зелених України, Ліберальна партія України (1991), Українська республіканська партія, Християн­сько-демократична партія (1992), Народний Рух України, Комуністична партія України, Соціалістична партія Укра­їни (1993) та ін.). Піком створення політичних партій в Україні є 1998 2001 рр. (126 партій станом на 1.10.2001 р.). У 2006 році в Україні було офіційно заре­єстровано 125 партій, 45 з яких брали участь у парла­ментських виборах (причому 34 партії набрали менше 1 % голосів виборців). Отже, можна сказати, що наявність у політичній системі такої кількості партій, за великим рахунком, означає лише те, що партійна система пере­буває в стадії свого становлення.

«Країна, де суспільна думка розколота на численні, але недовговіч­ні, ефемерні й швидко мінливі групи, не відповідає справжньому поняттю багатопартійності: вона переживає ще передісторію партій і перебуває в тій фазі еволюції, для якої розходження між біпартійністю та багатопартійністю незастосовне, оскільки немає ще справжніх пар­тій. Так було в країнах Центральної Європи в період 1919-1939 рр., у більшості молодих держав Африки й Сходу, у багатьох латиноамери­канських державах та західноєвропейських державах XIX ст.».

Дюверже М. «Політичні партії»

Безумовно, кількість партій безпосередньо впливає на рівень політичної стабільності, але, як відзначає Г. Алмонд, ще важливішу роль відіграє ступінь антагонізму між ними: «Багатопартійні системи з помірним антагонізмом між партіями зберігають здатність до ефективного функціо­нування. Там, де партійні системи складаються із вкрай антагоністично настроєних один до одного елементів, існує загроза катастрофи і громадянської війни незалежно від кількості партій». Більшість посттоталітарних держав Східної Європи, й особливо ті, у яких загострені мовні, релігійні або етнічні проблеми, мають проблеми даного ха­рактеру.

Вивчаючи партійні системи, а, зокрема, процес їх ста­новлення та розвитку, дуже важливо звернути увагу на проблему взаємозв'язку типів партійної системи та видів виборчої системи, під якою розуміється певний порядок формування представницьких органів влади. У цьому зв'язку одним із найцікавіших у сучасній політичній на­уці є так званий «закон Дюверже», відповідно до якого двопартійна система складається переважно в країнах з ма­жоритарною (фр. — більшість) виборчою системою відносної більшості. Дана система, яка припускає обрання кандидата (партії, блоку), що одержав на виборах біль­шість голосів виборців, призводить до укрупнення най­більш сильних партій, практично позбавляючи можливості участі у владі дрібних партій (тому що виборець, який прийшов на вибори, не бажаючи ризикувати своїм голо­сом, робить свій вибір на користь тієї або іншої великої партії, що має більші шанси на перемогу). Мажоритарна система абсолютної більшості, що припускає обрання кан­дидата (партії, блоку), який отримав більше 50% голосів виборців, призводить до формування багатопартійної сис­теми, що складається з декількох партій. На відміну від системи відносної більшості, при якій немає необхідності в союзах і об'єднаннях, дана виборча система стимулює діалог між партіями для створення парламентської коалі­ції. І, нарешті, пропорційна (лат. — співвідношення) виборча система, що передбачає розподіл депутатських мандатів між партіями в пропорційній залежності від числа поданих за них голосів виборців, призводить до формуван­ня багатопартійності, за якої партії є максимально авто­номними, не схильними до блокування й створення перед­виборчих коаліцій.


2718519053298894.html
2718551993153111.html
    PR.RU™